Популярне

Рівненський полковник у відставці: про війну, працелюбство та нову Україну

Івану Івановичу Гончаренку виповнилося 89 років – років, у яких лишилось багато сили, незламної віри, надії та справжньої мужності. Цей дідусь - Заслужений автомобіліст України, спортсмен, педагог, полковник у відставці, який має 32 бойові нагороди.

Чоловік розповів про свій непростий та насичений життєвий шлях, працелюбство та побажання незалежній новій Україні.

-    Де ви народились та де були, коли розпочалась війна?

- Народився я на Полтавщині, там і вчився у середній школі – до війни. Закінчив сім класів, а тоді розпочалась війна у 1941 році. Спочатку ми з хлопцями рили окопи, а потім працювали хто де: хто вдома, хто в колгоспі. Тато на фронті був, мама вдома. Молодь тоді вивозили у Німеччину, а мене - аж тричі. Втікали, місяць ішли з хлопцями додому. Їли те, що змогли вкрасти. А потім нас піймали і кинули у так звану «камеру смертників». На три доби дали хліба і піввідра води на трьох. Тоді прийшов німець і дав наказ: щоб полонені вирили кожен собі могилу, а вранці - розстріляти. Нам тоді дали по лопаті, ми в  тому лісі вирили по 60 см кожен. А там почалась стрільба, і ми  давай втікати. Хто як міг – втікли через вікна. Так врятувались. А в 1945 році німці відступили. 

- Чим тоді ви займались?

- Ми собі з хлопцями поробили саморобні карти і грали у вільний час, поки по господарству нічого не треба було робити. Я орієнтувався по сонцю, коли треба додому корову доїти, бо ж годинників не мали. Тоді я пішов додому. А потім дивлюсь – німці їдуть і хати горять. Хлопці почали за снопи ховатись, а їх розстріляли всіх. Я втік у ліс. Отак і вижив. Німці попалили хати і сараї. Я потім повернувся через дві доби і побачив, що мої голуби теж врятувались – вилетіли. Через два дні мене забрали допомагати солдатам – будувати переправу. Ми її десь три доби будували. Тоді я почав із товаришем рити землянку собі. Мені тоді ще 18 навіть не було, але я знав, що мене заберуть в армію.

Тоді вже скоро нас  викликали у сільраду, нас 24 було. Довелось йти пішки на Полтаву – десь 40 кілометрів. Нас тримали у тюрмі, бо не було де, а там – холодно дуже. Потім забрали нас у Зенітно-артилерійське училище. Тоді вперше я побачив Москву, бо до цього навіть уявлення не мав, що це таке.

- Ви ж і Варшаву визволяли? Розкажіть про це.


- А потім у 1944 році вже почалось: «За Сталіна!», «Ура!», «Вперед!». Нас вже одягали і кормили добре. Потім ми переходили Віслу, були в Бресті, Празі, тоді визволяли Варшаву – це вже був справжній бій. У мене тоді було перше поранення.. Після війни я продовжив службу – ще вісім років служив. Потім мене направили сюди, у Дубровицький район, викладати у середній школі. Я проходив курси – у мене ж педагогічної освіти не було. Але викладав і фізкультуру, і військову підготовку, іноді заміняв географію та історію. Мої учні тепер стали й інженерами, і лікарями. Потім забрали мене працювати начальником паспортного столу, але я там побув 3 чи 4 місяці і вирішив, що то жіноча робота. І захотів піти у карний розшук, був в управлінні Дубровицького району, Костопільського та Здолбунівського районів. А потім почали будувати «Азот», то мене направили туди. Потім ще у Радивилові був на заводі, на хлібокомбінаті. Я багато злочинів різних розкрив.
Але на паради вже не ходжу, по хворобі – ноги вже не ті. Та й нас не вважають вже героями. Лишилось нас одиниці, немає вже нікого.

Іван Іванович дуже переживає за долю нашої держави, адже «не з фашистами ж воюємо, а брат брата вбиває»:

- Не лише українцям, а й всьому людству хочу побажати світлого і мирного неба над головою. Щоб це пролиття братської крові припинилось. Наше майбутнє – в руках народу. Люди самі здатні все змінити. 
 

Дана Гарасюта
Всі статті автора

Інтерв’ю

Якщо ви помітили помилку, будь ласка, виділіть неправильний текст та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо, що робите нас кращими.


Коментарі

Будь ласка, не пишіть повідомлення, що містять образливі і нецензурні вислови, заклики до міжрелігійної, міжнаціональної та міжрасової ворожнечі. Такі коментарі будуть видалені.


Вибір редакції

Бер
27
У чому різниця між просеко та шампанським

Просеко та шампанське — два популярних види ігристих вин, які часто асоціюються зі святковими подіями та особливими випадками. Мають спільні характеристики, які роблять їх досить схожими, але водночас різними. Кожен напій може похвалитися власними особливостями.

Бер
18
Наукова установа в Тернополі проводить збір книг для Херсону

З нагоди відзначення 210-ї річниці з дня народження Тараса Шевченка та з метою поповнення бібліотечних фондів, формування книжкових поличок в укриттях та наповнити книжкові полиці в Херсонській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Олеся Гончара.

Лют
19
Які перспективи освіти в Україні в майбутньому?

Мати можливість планувати далі, аніж на наступні декілька місяців – це велика розкіш для середньостатистичного українця, який перебуває в режимі виживання, боротьби та невизначеності. Але є багато соціальних сфер, які під впливом війни починають змінюватися вже сьогодні. І чи будемо ми готові до нових реалій, коли ці зміни заведуть нас у глухий кут і вимагатимуть термінових реформ? Наприклад, яким ви бачите майбутнє української освіти, яка напряму залежить від народжуваності дітей? В 2000-х роках ми досягли відносної стабільності у своєму економічному та політичному розвитку. Саме завдяки цьому внормувалося і питання народжуваності. З ростом рівня життя зросла і народжуваність, яка в 2012 році досягла позначки в 520 тисяч немовлят.

Реклама

НОВІ КОМЕНТАРІ


parkovka.ua

Зроблено web-студією