Популярне

Жива завдяки надії

"Доброго здоров’ячка, моя зозуле! Як справи? В мене все нормально. Сьогодні поранили мого товариша і мене ледь зачепило. Ми врятували цілий полк. Скоро буду вдома, командир пообіцяв відпустку..." Щоранку перечитує ці рядки Ірина Миколаївна. Щоранку вже декілька десятиліть жінка біжить до вікна і виглядає свого сокола..

Кожного ранку я, прогулюючись із своїм синочком, проходжу повз тихенький, затишний дворик. Там завжди чисто, гарний дитячий майданчик і привітні люди. З часом я помітила, що кожного ранку, на одному і тому ж місці, на лавочці сидить старенька жіночка, вона годує голубів та вигулює свою кішку.

- Ця жінка самотня? - Якось запитала я у одного із старожилів того дому.

- Ех... Так Ірина Миколаївна самотня. Колись у неї була сім’я. Але це дуже трагічна історія. Ми рідко коли про це згадуємо, щоб не засмучувати жінку. - Відповів чоловік і засмучено пішов собі далі. В той момент мій синочок взяв в рученята печенько і поніс до самотньої бабусі. Жінка розчулено взяла гостинець і зі слізьми поглянула на мене.

- Бережіть ці миті, бережіть сім’ю, це все таке скороминуще, - тихо сказала жінка, взяла кішку на руки і зайшла в під’їзд. Я, спантеличена цими словами, так і стояла, дивлячись їй у слід.

- Ви не дивуйтеся, - сказала, жінка, що виглядала з вікна. - Зачекайте зараз я до вас вийду і все розповім... ... Як виявилося, Ірина Миколаївна мала і двох синів і чоловіка. Чоловіка забрали на війну, де він пропав безвісти. - Ви представляєте, ні вісточки про смерть, ні про те, що поранений. Навпаки, вона отримала листа від нього, що все добре, що він повертається додому. З того часу любляча дружина щодня виглядає у вікно, представляєте стільки часу пройшло, а вона все не втрачає віри.

- А діти де? - запитала я. - Діти повмирали... Коли чоловік пішов на фронт, то одному було п’ять років, а другому дванадцять. Молодший помер від невідомої на той час хвороби, а старшого вже у двадцятилітньому віці збила вантажівка, це, здається, сталося, коли він служив в армії...

Я все ще стояла немов у ступорі і дивилася на двері під’їзду. Я не могла представити, якої сили духу повинна бути ця жінка, щоб, переживши два такі страшні похорони, вона все ж таки не втратила надії і досі чекає на повернення коханого чоловіка із далекої війни. Ай справді, що тримає людину на цій землі - надія, вір та любов...

Зоряна Деркач
Всі статті автора

Колонка

Якщо ви помітили помилку, будь ласка, виділіть неправильний текст та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо, що робите нас кращими.


Коментарі

Будь ласка, не пишіть повідомлення, що містять образливі і нецензурні вислови, заклики до міжрелігійної, міжнаціональної та міжрасової ворожнечі. Такі коментарі будуть видалені.

система комментування CACKLE

Вибір редакції

Реклама

НОВІ КОМЕНТАРІ


parkovka.ua

Зроблено web-студією