Популярне

Неспокутувана провина

Поїзд все більше і більше віддаляв мене від Львова.

- Ох, - втомлено зітхнула я, зручно вмощуючись у кріслі.

- Чого зітхаєш, доню? – по-материнськи лагідно запитала моя сусідка по купе тітка Катерина. Злегка посріблені скроні і борозни зморшок на обличчі жінки свідчили про пережите.

– Ти ще молода, ще життя не знаєш…

І розповіла життєву історію, яка мене дуже вразила.

Я була ще зовсім юною, тільки закінчила сьомий клас, коли готувалися до весілля Одарки і Василя. Зустрічалися вони вже довгий час, та й кращої пари у селі було годі шукати. Та не судилося закоханим стати на весільний рушничок. Захворів Василь і помер. Тяжко переживала дівчина, та час – найкращий лікар.

Через деякий час Одарка – красуня, розумниця та ще й одиначка у батьків – вийшла заміж за найкращого хлопця у селі – Миколу, який був не байдужий до мене, часто залицявся, та я відштовхнула його, бо був він набагато старший від мене. Одарка з Миколою жили дуже добре, чекали народження дитини. Та страшне горе увірвалося у їхню сім’ю. По дорозі, де мала родити Одарка, вона померла. Так і не з’явився на світ їх з Миколою первісток. Похоронили молоду жінку поруч з могилою коханого Василя. Не судилося їм жити разом на цьому світі, тепер поєднала їх навіки цвинтарна тиша.

День у день проливала сльози Одарчина мама на могилі своєї дочки і несудженого зятя, тамуючи свій біль. Пройшов час. Микола знову прийшов до мене. Незадовго ми одружились. Я перейшла жити до Миколи. Неприємно мене вразила шлюбна фотографія Миколи з Одаркою…Незабаром вона була знята зі стіни. Ми з Миколою жили щасливо, у нас народилося троє дітей, хата наповнилася дитячим щебетом. Ми навіть не могли подумати, що й нашу затишну оселю може підкрастися біда. Сільські пліткарі швидко до несли до Одарчиної мами вістку, як ми поступили зі шлюбною фотографією її дочки. Не один день гірко ридала на цвинтарі прибита горем жінка.

Та сльози її не впали на землю. Невдовзі захворіла я. Хвороба прогресувала. І я подумала, що й мене може спіткати та ж доля, що й Одарку, мою фотографію теж хтось може зняти зі стіни. Я перепросила Одарчиних батьків, ми з чоловіком і дітьми кожного дня відвідули їх, допомагали виконувати хатню роботу, обробляти городи. Доглядали їх, як рідних. Для нас вони стали мамою і татом, а для дітей – дідусем і бабусею. Свою провину перед Одарчиними батьками я спокутувала, та не спокутувала її перед Одаркою.

Світлана Чихарівська
Всі статті автора

Колонка

Якщо ви помітили помилку, будь ласка, виділіть неправильний текст та натисніть Ctrl+Enter. Дякуємо, що робите нас кращими.


Коментарі

Будь ласка, не пишіть повідомлення, що містять образливі і нецензурні вислови, заклики до міжрелігійної, міжнаціональної та міжрасової ворожнечі. Такі коментарі будуть видалені.

система комментування CACKLE

Вибір редакції

Реклама

НОВІ КОМЕНТАРІ


parkovka.ua

Зроблено web-студією